Фантасмагорія

Лейтмотив

Мені важко. Час ніби прискорився і хвилини втікають від мене. Я намагаюсь їх наздогнати, але вони надшвидкі. Мене лякає ця швидкість, але я не можу собі дозволити зупинитись чи сповільнити рух. Мені здається, що я й так дуже повільна. А поряд із ним я ніби втрачаю час ще дужче. Хочу існувати окремо. Через його химерне, підозріле та песимістичне сприйняття життя і світу я втрачаю вдвічі більше енергії.
Страшно так жити як він живе. Мені шкода що він здався і нехтує своїм життям. Його нічого не вражає, він байдужий, він боїться страждань, боїться усього: і хорошого і поганого, бо бачить тільки погане, чекає тільки проблем. Я не можу так жити. Мені дуже важко бути поряд. Я маю не зважати на це і ігнорувати його, його негативний настрій. Він сам мене відштовхує. А потім каже, що я байдужа до нього. Я не буду його "рятувати". Я вже спробувала. Це було дурне рішення. Він не хоче бути врятованим, він нікого не хоче слухати, він ходить по колу. Від страждання до меншого страждання. Від пекучого, як вогонь, сонця до холодного, як лід, місяця. Я маю думати про себе, піклуватися про себе, розвивати себе, любити себе.
"Мы будем общаться либо на моих условиях, либо вообще не будем". Це був останній акорд, який я дозволила йому зіграти на струнах моїх почуттів.

Янголе, ти знаходиш мене усюди, навіть там, де я зараз. Дякую тобі, що кілометри, океани і холодні гірські хребти не є для тебе перешкодами.